Закон Про банки
Закон Про банки та банківську діяльність від 1991 року та позиція центрального банку
Найважливішим юридичним актом, який в 90-х роках регулював функціонування банківського сектора був Закон Про банки та банківську діяльність від березня 1991 року, в якому містилися правові норми, що стосувалися діяльності центрального банку та комерційних банків. Пізніше закон багато разів доповнювався і оновлювався. Водночас з 1993 року тривала робота над опрацюванням нових юридичних актів, які б окремо стосувались Національного банку України та банківської системи взагалі. До весни 1999 року жодного з них не вдалося прийняти.
Закон від 1991 року санкціонував принципи роботи двох рівнів банківської системи, які складалися з центрального банку та комерційних банків з різними формами власності. В законі було записано, що Національний банк України (НБУ) підпорядковувся парламентові (стаття 7). Ця залежність була багатосторонньою і полягала між іншим в тому, що парламент приймав і схвалював щорічний рапорт про діяльність НБУ, затверджував розподілення його доходів та назначав Голову центрального банку на чотирирічний термін. Найвищим органом НБУ було Правління. Заступники голови а також члени Правління затверджувались Президіумом Верховної Ради на пропозицію голови НБУ.
Український закон від 1991 року не уточнював головної мети НБУ. Визначено натомість ряд функцій центрального банку, серед яких водночас перераховано:
проведення грошово-кредитної політики, зміцнення грошової одиниці, забезпечення міжбанківських звітів, координація діяльності всієї банківської системи, визначення курсу української валюти і т.д. (стаття 8).
Правління Національного банку України повинно було опрацьовувати проекти головних напрямків грошово-кредитної політики. Кожний рік вони затверджувались Верховною Радою України (статті 10 та 12). Закон зобовíязував НБУ, на підставі рішень українського парламенту, надавати кредити Міністерству Фінансів ´на загальних засадах (стаття 14). Водночас центральному банкові заборонялось фінансувати дефіцит державного бюджету. В той же час НБУ, згідно з приписами закону, обслуговував державний бюджет і державний борг.
Багато статей, записаних в законі від 1991 року, були дуже загальними.
Більше того, в практичному застосуванні вони самі собі суперечили. Це створювало багато можливостей для впливу парламенту, Уряду та президента на діяльність НБУ та комерційних банків. Зокрема, це стосувалось видання наказів кредитування на преференційних принципах сільськогосподарського сектора або підприємств видобувної промисловості. Парламент теж міг визначати граничні процентні ставки, обовíязкові для комерційних банків та назначати терміни сплати зобовязань. З іншого боку, президент України за допомогою декретів міг примусити НБУ та Уряд до виконання накреслених дій, щоб розвíязати наприклад кризу взаємної заборгованості підприємств або ліквідувати нараховані проценти від неповернених кредитів.
Найбільш серйозною проблемою в діяльності НБУ було кредитування урядових витрат. Окрім заборони фінансувати державний бюджет, центральний банк в Україні покривав різницю між доходами і видатками держави. Так, наприклад, в 1995 році дефіцит бюджету становив приблизно 17 запланованих доходів.
Більше половини цього дефіциту (55) мав покрити кредит НБУ для Міністерства фінансів. Решта 45 мала надійти з іноземних кредитів. На практиці, частка НБУ в покритті цієї прогалини в бюджеті в першій половині року становила 75. В результаті, кредити НБУ для Міністерства фінансів для покриття дефіциту бюджету зростали з 1991 року. Їхня вартість до кінця 1995 року перевищила половину загальної заборгованості по кредитам всієї банківської системи.
Залежність політики центрального банку від парламенту і безпосередньо також від різних груп тиску проявлялася, переважно, в ситуаціях, коли виникали сезонні проблеми в аграрному, енергетичному секторах або з хвилі значного неврівноваження фінансів держави. Додаткові грошові емісії, прикриті субсидіями, мали інфляційний характер і не сприяли проведенню структурних реформ в українській економіці.