БАТЬКІВСЬКА ХАТА

 

Стара українська хата з високим порогом і маленькими віконцями. На стінах вишиті та виткані квітами, птахами, зірками рушники, застелений білою скатертиною стіл, на ньому хліб і сіль, розмальовані піч і скриня, череп’яний мальований посуд на полицях, пахне травами і свіжоспеченим хлібом. Як гарно писав про таку хату Олександр Довженко: “Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м’ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахло макухою, гнилими грушами і хомутом. У твої маленькі вікна так приязно заглядали сонце і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всякі пахучі. А на покуті понад столом і темний синій Бог у срібних шатах, і Шевченко, і козак Мамай…” Хату в Україні будували з дерева і глини. На півдні застосовували глину з соломою, іноді – камінь. Стіни найчастіше обмазували глиною і білили, за винятком північних районів та Карпат, де дерев’яні стіни мили. Миті хати знала також і Центральна Україна. На півдні України та на Поділлі часто розмальовували хату – як всередині, так і знадвору. Окремі деталі прикрашали різьбленням, насамперед у Карпатах, на Чернігівщині, Полтавщині й Слобожанщині. Долівка майже скрізь була глинобитною. Дах в основному покривали соломою. Найкращим для заготівлі дерева був період з 19 грудня (від зимового Миколи) до 15 лютого (Стрітення). На цей час у деревах припиняється активний сокорух. Починали цю роботу під повний місяць, у легкі дні (найлегшою була субота). Для хати беруть різні породи дерева. По деяких районах України не буруть лише осику – за повір’ям, вона проклята, бо на ній повісився Іуда. Не беруть у хату дерево, в яке вдарив грім.

Ставити хату не можна було на роздоріжжі, пожарищі, цвинтарі; на млиновищі, токовищі, гумнищі; там, де стався злочин або самогубство. У тому місці, де збиралися ставити хату, прив’язували корову чи якусь іншу тварину на ніч і за її поведінкою судили про місце; клали хліб (якщо не заберуть, не перевернуть, то буде добре) або сіль (як не набере вологи, то й хата буде суха). Проорювали ділянку ралом, сіяли зерно, якщо проростало – місце хороше. Подекуди, вибираючи місце для хати, після заходу сонця, крадькома, щоб ніхто не бачив, насипали по чотирьох кутах обраної місцини невеличкі купи жита. Спочатку насипали жита там, де має бути покуть, потім там, де піч, далі – там, де сходяться причілкова іглуха стіни, і, нарешті, в тому кутку, де двері. “Якщо ж доторканою на ранок буде тільки та купка, що на покуті, то хату можна ставити на обраному місці, не боячись ніяких поганих наслідків, тому що сила покутя перемагає всіляку ворожу силу”, — писав П. Іванов у 1889 році. На місці старої хати можна ставити нову, але таку саму або меншу, щоб не брати у хату те, що із стріхи скапує, бо скапає все добро. Не можна на старому дворищі вирубувати дерева. Вибравши місце, його оборювали ралом, забивали кілки по “кутках”. Вибране місце освячували. Закладаючи підвалини, під них клали гроші, вовну або ладан. У сиву давнину під підвалину на покуті майбутньої хати закопували живу тварину (найчастіше півня), клали дорогі прикраси.
При всіх роботах господарі готували майстрам обід, під час якого всі співали і веселились, щоб хата веселіша була. Збудовану хату освячували – посвяту випалювали, малювали чи вирізьбювали найчастіше на сволоці або стіні; зазначали день, місяць, рік, ім’я святого, якого був день, а часто й ім’я майстра-теслі або господаря; зображали поруч хрест, “кружальця” чи “зірки” (космогонічні символи). Господар уперше входив до нової хати з іконою, а господиня з хлібом чи пирогами. На вхідчини йшли тільки запрошені. Гості на вхідчини приходили обов’’зково з хлібом; переступивши поріг, примовляли: «“об ваша хата була тепла й багата, а в ній усі здорові!” Під час застілля також співали. Спеціальних пісень на вхідчини, як і на толоку, не збереглося – співають родинно-побутових, таких як “Зеленеє жито”, “Зібралася кумпанія” та ін. Будівництво хати, обладнання її, життя людей у ній пов’язані з численними обрядами, звичаями, повір’ями. В них відбито світогляд народу, його вірування, мистецький хист. Найважливішим, найпочеснішим місцем у хаті є покуть. За столом на покуті сідав дід чи батько. Сут саджали й дорогого гостя, молодих на весіллі. На покуті стояла діжа, накрита рушником, зажинок та обжинок, на Різдво – кутя та “дідух”. Покуть у хаті – майже те саме, що вівтар у церкві. На ньому обов’язково тримають образ, найчастіше спасителя. Від покутя на чільній і причілковій стінах були прикріплені різьблені, мальовані чи інкрустовані полички-божнички, на яких також стояли образи: Богоматір, Святий Миколай, Неопалима купина, Варвара, Параскева, Георгій, Пантелеймон та ін. Поряд із Спасителем та Богоматір’ю найулюбленішим був образ Святого Миколая – його вважали найдобрішим до всіх людей і до дітей зокрема. Стани прикрашали ще картинами, на яких було зображено козака Мамая, сцени з народного побуту тощо. Оздоблення української хати немислиме без рушників, скатерок, килимів, ряден, налавників, ліжників, постілок.


Хата, прибрана рушниками, щедро вишита червоними деревцями з птахами, навіть зимою нагадувала про літо, квіти, спів птахів. Посуд, як і килим, рушник, мальовані стіни та різьблення, був оберегом. На стіні біля порога підвішували мисник (полиці з боковими стінами). На ньому тримали розмальовані миски та інший посуд.
Ой знати, знати пана-господаря,
В нього хата з сосни, з ялини,
Вся мальована.
На Поділлі розписували стіни хат і господарських будівель. Мастили й підводили призьби, вікна, печі, долівки переважно жовтою та червоною глиною. У кінці ХІХ століття почали застосовувати сині барвники. Найбільше розписували будівлі на Придністров’ї. Розписом займалися переважно дівчата й молоді жінки. В кожному селі були одна-дві майстрині, які навчали інших. Таких майстринь чато запрошували заможні господарі або ті, хто не вмів малювати. Особливо старанно розписували піч. Крім печі, в подільських хатах часто розписували стіни, сволок, стелю, навіть долівку. На порозі або над дверима часом прибивали підкову – “на щастя”. Взагалі поріг у народних уявленнях був пов’язаний з родиною, домом. Донині зберігся звичай: коли виносять покійника з хати, тричі стукають домовиною об поріг. “Дітей мертвонароджених і нехрещених ховають у самій хаті, біля порога вхідних дверей”. Подекуди замітати хату починають від порога до покутя, щоб добро не йшло з хати. Хата часом ставала свідком давніх звичаїв, пов’язаних із людським життям, із годувальницею-землею. Так, наприклад, на Новий Рік (Маланки) у хаті проорювали долівку ралом, на Василя засівали, обмолочували “дідуха”. У такій хаті зростало кілька поколінь, минало життя багатьох людей. Хата бачила радість і горе родини, була веселою на свято і сумною в чорний день. На Поліссі та Карпатах старі люди і сьогодні пам’ятають запах диму курної печі, тихий шурхіт кужілки чи кросен (ткацького верстата) при скіпці. І хоч сьогоднішнє наше життя не дозволяє нам відмовлятися від переваг наукового й технічного поступу, загляньмо хоча б подумки в давню українську хату — –е допоможе нам краще осягнути світ наших прадідів, а отже, і наш.

 
БАТЬКІВСЬКА ХАТА  

Метки

Схожі повідомлення

  • No Related Posts

Автор