Шлях до нових реформ

 

В українському соціумі ще з часу здобуття у 1991 році незалежності і утворення суверенної держави в суспільстві не знижується високий запит на глибокі і системні реформи у всіх сферах життя. Впродовж уже 20 років у різні періоди трансформаційних змін від тоталітарного комуністичного режиму у складі СРСР – до незалежної держави, що задекларувала рух до європейської демократії і ринкової економіки, інститути української центральної влади фактично стримували розроблення і впровадження системних реформ, спрямованих на захист і вираження корінних інтересів основної частини населення, тобто національних інтересів. Це віддзеркалювало процеси, пов’язані з особливостями періоду перерозподілу сукупного національного багатства  (періоду  «дикого»  накопичення капіталу)  з різким розшаруванням суспільства на супербагатіїв із тісно зв’язаною з ними олігархічно-клановою владою українського типу – та іншу частину народу.

В цих умовах позитивом і стримуючими факторами від встановлення в Україні неорежиму автократії чи керованої демократії з участю олігархічно-кланових кіл стали, серед іншого, такі:
—  жорстка конкуренція олігархів і створених та підтримуваних ними основних політичних партій між собою;
—  позиція країн західної демократії, передовсім Європейського Союзу і США,  які, з однієї сторони, виступають ринками збуту для підприємств багатьох українських олігархів, а з іншої, в геополітичному плані та з огляду на безпеку транзиту енергоносіїв через Україну, не зацікавлені у появі ще однієї політично нестабільної держави в центрі Європи;
—  високі євроінтеграційні і демократичні цивілізаційні устремління українського народу та приклад постсоціалістичних східноєвропейських країн щодо реформ.

Кульмінаційним моментом незадоволених суспільних очікувань народу України в організації системи влади і реформах став масовий стихійний виступ у Києві та в багатьох інших містах під час президентських виборів 2004 року, що увійшов в історію як Помаранчева революція. Але очікування українцями наслідків Майдану у вигляді системних реформ під час президентства у 2005-2009 роках В.Ющенка не лише не справдились, а й привели до глибокого суспільного розчарування. Втім, одним із позитивних результатів цього періоду втрачених можливостей стало те, що владні й опозиційні кола та неурядові організації ініціювали розроблення ряду масштабних всеукраїнських проектів програм реформ і модернізації країни з претензіями на статус національних. Це створило в суспільстві певні конкурентні програмні передумови для системних реформ. Після перемоги на президентських виборах у 2010 році нова владна команда на чолі з Президентом України В. Януковичем задекларувала і почала здійснювати на практиці курс на комплексні реформи. Розробляючи і коригуючи ці реформи без широкого суспільного обговорення стратегічних намірів, дій і проміжних та довгострокових результатів,  не залучаючи до цього процесу більш повно кращий інтелектуальний потенціал країни.

Впродовж уже першого року реформ стала очевидною необхідність найширшого громадського і експертного обговорення та узагальнення ходу реформ і порівняння з досвідом інших країн з питань: підготовки реформ на основі аналізу стартових суспільних умов; обґрунтування стратегії та оптимальної послідовності реформних кроків; застосування системного підходу для досягнення максимального синергетичного ефекту;  інформаційно-роз’яснювального супроводу реформ та досягнення підтримки в суспільстві; уникнення підходів,  які в результаті можуть привести до псевдо-реформ (не в національних інтересах) чи імітації реформ.