Становлення банківського сектора України

 

Становище банківського сектора в першій половині 90-х років   

Реформи банківського сектора в СРСР почалися в кінці вісімдесятих років.
Вони призвели до розколу монополістичної структури центрального банку.  До проведення змін цей банк фінансував через свої відділи  (скоріше поповнював грошовими ресурсами відповідно до центрального плану) всі державні субíєкти господарювання а також колгоспи. На місце тієї монополістичної структури стали новостворені банки,  які обслуговували окремі господарські відділи і сфери (промисловість,  сільське господарство,  соціальну і місцеву сферу,  зовнішню торгівлю,  заощадження населення).  Цей поділ здійснювався на республіканському рівні.  Друга істотна зміна,  запроваджена в кінці вісімдесятих років, полягала в дозволі на утворення банків з різною формою власності. Це, в свою чергу, викликало ще за часів СРСР бурхливий процес заснування великої кількості нових банків. На початковому етапі державні підприємства певної галузі утворювали багато таких банків з метою використання їх як джерел фінансування власних потреб і засіб вигідного розміщення своїх вільних коштів.
Частина нових банків утворювала свої відділення в республіках, частина ñ ледве утворювалась тільки в межах однієї республіки. Юридичні рішення, прийняті до розпаду СРСР вплинули на централізоване утворення декількох десятків нових банків або їхніх відділень на Україні.

Перші дії, які мали на меті врегулювання функціонування банківської системи лише в межах Україні були розпочаті на початку 1991 року. У березні того року Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки ухвалила Закон  ´Про банки та банківську діяльністьª. Він був прийнятий до проголошення незалежності України (24  серпня 1991 року).  Згідно з цим законом Українська республіканська контора Державного банку СРСР перетворювалась на Національний банк України  (НБУ).  Одночасно парламент зобов’язував НБУ до повторної реєстрації всіх банків або відділень та інших кредитних установ.

Фінансові субíєкти, котрі про це не оголосили або не зареєструвались повторно припиняли свою діяльність до листопаду 1991 року.  Головною метою цієї операції було позбавлення безпосередньої залежності української банківської системи від російської.

З того моменту НБУ почав самостійно видавати ліцензії на банківську діяльність. З кінця 1991 року до початку 1995 року центральний банк проводив дуже ліберальну політику видачі дозволів для нових банків.  Стосовно мінімального рівня установчого капіталу вимоги були невеликими. Не контролювалися джерела фінансування,  з яких складався установчий капітал банку. До капіталу зараховували матеріальні кошти,  обчислені по завищеній оцінці Не зверталося достатньої уваги на представлені статути банків і на кваліфікацію їхнього керівництва.  В результаті такої політики в 1995  році кількість зареєстрованих банків зросла до 230. З цього числа понад 200 банків були малими фінансовими установами.

Після здобуття незалежності України,  головний стрижень її банківської системи складався з пíяти великих банків, які раніше були республіканськими конторами державних банків галузевого типу.  Встановлену тоді функцію або спеціалізацію, галузеві банки зберегли до цієї пори:
Укрексімбанк банк зосереджується в своїй діяльності на здійсненні, за дорученням уряду, експортно-імпортних операцій. Він виконує тим самим функцію представника уряду при проведенні валютних операцій.


Ощадбанк  його основною функцією є забезпечення заощаджень фізичних осіб. Значну їхню частину він використовує на рекомендовані державними органами дії. Займається також розміщенням коштів за комунальні платежі.
Агропромбанк  (переіменований на Банк  Україна)  фінансує сільське господарство і переробну промисловість.

Укрсоцбанк спеціалізується на кредитуванні соціальної і місцевої сфери.

Промінвестбанк   концентрується на кредитуванні виробництва в стратегічних промислових секторах.

З перерахованих пíяти банків три останні перетворились на акціонерні товариства. Спочатку власниками їхніх акцій були головні державні підприємства та урядові установи. Підставою придбання часток  (прав власності)  стали заощадження і депозити, які утримували в банку державні юридичні субíєкти.

У 1993 році, прагнучи взяти контроль над банками, уряд віддав наказ, щоб ті акції, які перебувають в руках державних підприємств, знаходилися під контролем Міністерства фінансів.  В такому разі більшість прав власності ці підприємтсва передавали своїм працівникам або новим юридичним субíєктам. В кінцевому рахунку пайовиками трьох галузевих банків стали десятки тисяч фізичних осіб  (це були працівники підприємств, які раніше обслуговувались цими банками та працівники банку) а також десятки фірм. В приватизованих таким чином банках держава, завдяки акціям державних підприємств, втримала невеликі частки. Державні частки не давали можливості впливу, як власнику (зокрема в справах принципіальних змін в способі функціонування банку). Два банки Укрексімбанк та Ощадбанк залишились державними банками. Загалом всі пíять галузевих банків утримували домінуючу позицію в банківській системі завдяки постійним взаємозвíязкам з господарськими субíєктами та урядовими установами.

Спочатку галузеві банки працювали по-старому,  продовжуючи  ´плановийª спосіб видачі кредитів цілим відділам і галузям економіки. Потім,  замість  ´плановогоª  розподілення кредитних коштів запроваджено цільовий або рефінансований кредит, наданий центральним банком. Колишні державні банки мали привілей для його отримання. По-перше, вони перехоплювали з центрального банку більшість коштів призначених для цього кредиту. По-друге, вони отримували ці кредити з нижим опроцентуванням, у порівнянні з їхньою вартістю для нових комерційних банків. У 1993 році на Україні вартість рефінансованого кредиту для колишніх державних банків була на 50%  нижча ніж для решти банків. Крім того,  в Україні цільові кредити,  надані на підставі рішення парламенту, мали символічну процентну ставку.

У 1993  році центральний банк запровадив нову форму розподілення рефінансованого кредиту: кредитний аукціон. Метою цієї зміни було визначення ринкової вартості кредиту. Однак, сума коштів направлених на аукціон становила спочатку невелику частину розподіленого рефінансованого кредиту.  Зміни настали у 1994  році.  Рішеннями президента і парламенту заборонено застосування преференційних ставок опроцентування рефінансованого кредиту.  Це призвело до однакового опроцентування цього кредиту для всіх комерційних банків.  Однак,  це не впливало на політику кредитування,  яка проводилась раніше. Більше того, багато рішень про надання кредиту були в подальшому результатом урядових або парламентських рішень.  Кредитуючи переважно тогочасні субíєкти господарювання,  вони не керувалися оцінкою фінансовоекономічної ситуації на підприємствах.  Погіршення становища позичальників викликало збільшення розміру сумнівних та безнадійних кредитів в портфелях банків.  З іншого боку,  неповернений рефінансований кредит,  наданий комерційним банком,  спричиняв зростання в швидкому темпі дебету на їхньому рахунку в центральному банку.
Не краще виглядало становище нових комерційних банків.  В переважній більшості то були  ´кишенькові  банки,  засновані кількома субíєктами,  які,  як правило, були одночасно і клієнтами банку. Мінімальні власні капітали і невеликі суми депозитів стали причиною того, що банки не могли керувати кредитною діяльністю спираючись на власні кошти. Вони отримували рефінансований кредит з центрального банку (НБУ), котрий потім розподіляли, закінчуючи часто на цьому свої активні операції. Іншою сферою діяльності були валютні операції під час величезної інфляції. Ці банки, як правило, не залучали нових вкладів населення.  Застосовувана до того політика опроцентування депозитів відбила бажання довіряти їм заощадження, коли опроцентування було значно нижчим від рівня інфляції. Функціонування нових банків в жодному разі не призвело до покращення суспільної думки про банківський сектор.  Скоріше закріпився брак довіри населення до діяльності всіх обíєктів фінансової сфери.

Описаний стан банківської сфери був спричинений як незадовільним станом економіки, відсутністю стабілізуючих реформ, так і ліцензійною політикою центрального банку. З поділу банківського сектора на дві слабкі частини виникали головні загрози для банківського сектора і стабільності фінансової системи. Погана фінансова ситуація колишніх великих державних банків загрожувала стрімким крахом системи. Натомість велика кількість нових малих і слабких комерційних банків загрожувала ефектом доміно у випадку серії їхніх банкрутств.