МОРАЛЬНІСТЬ НАШИХ ПОЛІТИКІВ, ЧИНОВНИКІВ ТА ПРАЦІВНИКІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Чи є обов’язковими в публічній діяльності ті ж самі моральні засади, що  і в буденному житті? Мета здійснення влади, як для найвищих державних можновладців,  так і чиновників нижчого рівня, полягає (має полягати) у спільному  добрі. Тому помилковим є твердження, що в публічній діяльності, на  відміну від поведінки в приватному житті, де усе підлягає моральним  засадам, достатньо уникати особистої вигоди і насправді піклуватись  про спільне добро, а усе інше належить оцінювати за критерієм ефективності.
Нагадаємо, що ще Маккіавеллі відкрив теоретичний простір для відмежування публічної сфери від моральної, проголосивши, що публічна  діяльність ( а особливо здійснення влади) підлягає тим самим правилам,  що і заняття мистецтвом. У чому ж полягає запроваджена Маккіавеллі зміна кута зору на моральну оцінку політичної діяльності? Отже, в етиці йдеться про те, щоб  наші дії були внутрішньо гарними, натомість в мистецтві йдеться про  якість, привабливість нашого витвору. Для мистецтва не важливо, чи  є митець або лікар гарними людьми. Важливо, щоб твори художника,  скульптора були насправді витворами мистецтва, щоб призначене лікарем лікування давало потрібні результати.

Пригадаємо аргументи на користь послаблення зв’язку між публічною  діяльністю та моральністю. Егоїзм і лицемірство, насилля і експлуатація,  брехня та підступність становлять, на жаль, стійкий і тільки частково  здоланий вимір нашого суспільного життя. Інколи вдається їх усунути  з наших домівок, із спілкування в малих групах та колах, але ніколи повністю. Незаперечним є  факт: навіть якщо це нам не подобається, то  готовність діяти чи виправдовувати дії, які шкодять спільному благу, в  масштабах усього суспільства не є рідкістю. А в стосунках між держа Якщо той, хто займається великою або малою політикою (тобто піклується про державу або про локальну спільноту) забув би про це і схотів  би перенести до цієї сфери моральні засади із свого родинного гнізда,  схотів зробити довіру та щирість головними орієнтирами своєї публічної діяльності, то він не тільки б швидко втратив владу, але і наразив  би спільноту, якій служить, на велику шкоду. „Якщо хтось хоче, щоб  йому поталанило, то він напевно буде змушений застосувати ті засоби,  що вражають брутальних людей, і які вони самі застосовують. Той, хто  несе тягар політики, не перемагає людей, які застосовують насилля, поведінкою, що відкидає будь-яке насилля. Він не бореться з підступними  людьми, розкриваючи їм усі свої думки та плани. Той, хто займається  політикою, не обирає правила гри, якими б не були його інтенції. Їх визначають ті, проти кого він бореться, хоч бореться він проти насилля  та підступності”.

Не тільки циніки стверджують що моральність в політиці практично  завжди інструментальна. До неї звертаються слабкі та переможені, ті,  хто в даний момент практично не мають можливості ефективно діяти.  У свою чергу люди, які реально визначають долі держав та суспільств  посилаються на моральні засади не через переконання, а щоб дістати  підтримку своїх дій, або перевершити своїх супротивників в очах громадськості.

Такі і подібні до них аргументи формують досить поширений на сьогодні погляд: хоча в публічній сфері якось доводиться зважати на мораль,  то все одно постулат підпорядкування моральним засадам є шкідливим  ідеалізмом. Мало кого сьогодні може роздратувати, а чи й здивувати,  відомий вислів графа Кавур, що якби для себе він робив те ж, що і для  Італії, то усі б мали його за останнього мерзотника. Власне звідти живиться популярність переконання, напевно давнішого за вислів Макіавеллі,  що політика є брудною справою. Не якийсь  там одержимий, що заблукав у сучасному світі, а шанований мислитель  Жак Еллюль прямо говорить про дияволічність сучасної політики, що  її вирізняють такі диявольські риси, як „створення ілюзій та брехня,   нав’язування фальшивого образу світу, спокуса обіцянками здійснення недосяжних очікувань, налаштування однієї спільноті проти інших,  спотворений сенс, накладання масок”.

Однак Еллюль не стверджує, що політика є дияволічною за своєю природою, він вважає, що такою вона стала в теперішні часи. Натомість думка  про природну аморальність політики чітко формулюється, і необов’язково  анархістами.