Батурін – Гетьманська столиця

Гетьманська столиця фактично була знесена з лиця землі. Під час кривавого акту геноциду, здійсненого царськими військами в Батурині у 1708 р., за дослідженнями істориків, загинуло до 21 тисячі людей. Трагічна доля Батурина, а далі, поразка військ Мазепи разом зі шведською армією Карла ХІІ в битві з московськими військами під Полтавою у 1709 р., призупинили поступ України до відновлення своєї незалежності. Але справа Івана Мазепи не загинула. Після жахливої катастрофи, а згодом і смерті гетьмана, найближчі друзі та прихильники не зневірились, не зрадили його, а стали вірними “мазепинцями”, які перекували високу ідею Івана Мазепи в ідеологію української державності і просвітили нею майбутні віки. Довго не міг піднятися з руїн Батурин. Та через 42 роки у 1750 р. доля вдруге повернула місту титул гетьманської столиці. У той час на Україні було відновлено гетьманство і гетьманом обрали Кирила Розумовського ( 1750 – 1764 ), молодшого брата Олексія Розумовського, фаворита російської імператриці Єлизавети Петрівни. Кирило Розумовський був останнім гетьманом України, водночас він залишався вірним слугою царського трону. Резиденція гетьмана мала бути в Глухові, але Розумовському там не сподобалося і він переносить свою резиденцію до Батурина, де розпочинає велике будівництво. Звичайно, тієї величної слави, могутності і краси козацької столиці, що підносила Батурин до рівня європейських столиць за часів Івана Мазепи, досягнуто вже не було, але місто все ж називали тоді “маленьким Петербургом“. Тут діяли потужна цегельня, суконна мануфактура, лісопильний млин, заводи листового золота і срібла, білого воску, свічна та миловаренна фабрики, кінний завод, керамічна майстерня, інші ремесла. Також Кирило Розумовський започатковує багато проектів: відкриття в Батурині університету, здійснення реформи управління та судової реформи, але, на жаль, всі вони залишилися на папері. Та все ж дещо йому вдалось покращити загальноукраїнські справи та розширити вольності старшини. Тим часом на троні Російської імперії утвердилася Катерина ІІ, якій він, власне, в цьому і допоміг. В 1764 р., на 14 році гетьманування, “вдячна” імператриця позбавила Кирила Розумовського гетьманського звання, заборонивши навіть проживати в своїй резиденції. Знову розпочався ще більш жорсткий наступ на рештки політичної автономії Лівобережної України.

Тільки у 1794 р. Кирило Розумовський повертається до Батурина, де прожив до кінця днів. Своїм коштом він будує грандіозний палацово-парковий комплекс. Масштабні будівеьні роботи проводилися протягом 1799 – 1803 рр. за проектом відомого архітектора того часу британця Чарльза Камерона. Триповерховий палац вирішений у стилі класицизму. Основний стиль першого поверху – римська архаїка, головний фасад палацу прикрасив стрункий портик з восьми колон іонійського ордеру. Звідси відкриваються безмежні простори заплави Сейму. Відкрита тераса протилежного фасаду спирається на колонаду тосканського ордеру. Безперечно, можна сказати, що цей палац мав стати зразком гармонічного поєднання високої архітектури та чудової навколишньої природи. Та після смерті К. Розумовського (1803) оздоблювальні роботи були припинені, палац без догляду почав занепадати, а в 1824 р. майже всі його інтер′єри знищила пожежа. На початку і в другій пол. ХХ ст. були спроби реставрації палацу, але жодного разу ремонтні роботи не були завершені. Ось вже понад 200 років він, навіть у розрушеному стані, є окрасою і певною мірою символом Батурина, символом його минулої величі і надії на відродження із забуття. З іменем гетьмана Кирила Розумовського пов’язана ще одна пам’ятка Батурина – Воскресенська церква ( 1803 ). Вона збудована його коштом в стилі класицизму. Над її західним притвором здіймається красива дзвінниця, а фасади прикрашають триколонні портики, які підтримують трикутні фронтони. Ця церква була усипальницею останнього гетьмана Лівобережної України. Свою давню історію має в Батурині Свято-Покровська церква. Дерев’яна Свято-Покровська церква була зведена гетьманом Іваном Мазепою і була головним храмом гетьманської столиці. Та у кривавому листопаді 1708 р.церква була спалена разом із людьми, що сховалися в ній. Наприкінці ХVIII ст. на цьому місці знову була споруджена кам’яна церква Покрови Богородиці, освячена 1789 р. Пізніше, у 1903 р. поруч неї зводять будинок церковнопарафіяльної школи.

Неподалік від Батурина знаходиться Миколаївський Крупицький монастир. За легендою, записаною ще в ХVII ст., обитель було засновано ще за доби Київської Русі на місці явлення ікони святого Миколи Чудотворця. В добу Гетьманщини цей монастир набуває особливого значення, до якого привертають свою увагу українські гетьмани та козацька старшина. З ним пов′язана також діяльність відомих представників духівництва того часу: Ісакія Григоровича, Гедеона Одорського, Івана Мігури, Феодосія Углицького та багатьох інших. У 80-90-х рр. ХVII ст. настоятелем монастиря був видатний церковний діяч, богослов і письменник Димитрій Туптало (Ростовський). У 1691 р. з ініціативи Туптала та підтримки гетьмана Мазепи до нього було перенесено часточку мощей святої Варвари. У 1680 р. коштом генерального судді Івана Домонтовича у стилі українського бароко на території монастиря було зведено кам’яний п’ятибанний Миколаївський собор. Протягом 1801 – 1803 рр. тривало спорудження кам’яної церкви Преображення Господнього, а в середині ХІХ ст. весь ансамбль прикрасила триярусна дзвіниця. У монастирі діяла велика бібліотека, де знаходилися цінні книги, серед яких були Острозька Біблія Івана Федорова та синодик Миколаївського Крупицького монастиря, який є важливим джерелом знань з історії Лівобережної України ХVІІ – ХІХ ст. Як відомо, царизм, а потім і радянська влада цензорували і фальсифікували всю нашу історію. Зокрема, щоб стерти народну пам′ять про українську гетьманську столицю Батурин, згадки про боротьбу за волю і незалежність, щоб молоді покоління українців не знали свого справжнього минулого, було накладено табу на все, що пов′язане з цим давнім містом. Були неможливі глибокі дослідження про гетьмана Івана Мазепу та Батурин, археологічні розкопки, пошукова робота, реставрація батуринських історичних пам′яток. Колишня столиця поступово перетворювалась в занедбане і забуте селище. За радянської влади також закрили і розграбували Миколаївський Крупинський монастир.У 30-х рр. ХХ ст. зруйнували найціннішу давньоукраїнську святиню монастиря – Миколаївський собор (1680).
Та приходить час, коли пробуджується свідомість і пам′ять нації, коли вона прагне справедливості і все розставляє на свої місця. Ще в 70-х роках ХХ ст. з ініціативи краєзнавців та громадськості був реставрований єдиний будинок, що залишився після Батуринської трагедії 1708 р. Це був занедбаний цегляний одноповерховий будинок Генерального суду Гетьманщини, якого збудували ще за гетьмана Дем′яна Многогрішного, а наприкінці ХVII ст. він перейшов у власність генерального судді Василя Кочубея, котрий зрадив гетьмана Мазепу. У відремонтованому приміщенні розмістився Батуринський краєзнавчий музей. Після проголошення незалежності України процес встановлення історичноії справедливості набуває все більш рішучих кроків. Так, у 1991 р. на території гетьманської заміської резиденції в урочищі Гончарівка було встановлено меморіальну плиту з зображенням Івана Мазепи, а в 1994 р. на базі краєзнавчого музею було створено історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”, до якої вже входять 39 унікальних об′єктів. Тільки у 1996 р.через 287 років після трагедії тут розпочалися археологічні розкопки, які поступово відтворюють славне і трагічне минуле Батурина. На сьогоднішній день Батурин – одне з найбільш унікальних місць в Україні для практичної археології, а фонди заповідника вже нараховують близько 15 тис. експонатів, більшість з яких становлять пам′ятки археології.

У 1999 р. було відновлено Миколаївський Крупинський монастир, в якому проводяться інтенсивні ремонтно-реставраційні роботи. Вже реконструйована Воскресенська церква, що, на жаль, належить московському патріархату, який десятки років проклинав гетьмана Мазепу. Натомість, доля Свято-Покровської української церкви залишається сумною. Від усього архітектурного комплексу церкви залишилось лише старе приміщення церковнопарафіяльної школи, в якому у 2000 р. облаштувалась Свято-Покровська церковна громада, тут і проводяться богослужіння. Тож наш святий обов′язок перед Богородицею, світлою пам′яттю гетьмана Івана Мазепи і віруючих, які загинули на цьому місці, відбудувати духовну святиню.

У 2002 р. Кабінетом Міністрів України була ухвалена комплексна програма відбудови пам′яток заповідника “Гетьманська столиця”. До нього входять всі згадані вище пам′ятки. …10 квітня 2004 р. за ініціативи Віктора Ющенка в пам’ять про загиблих, котрі поклали себе на жертовник незалежністі України, у Батурині на пагорбі постав величний Хрест, з одного боку якого – розпяття Христа, а з іншого – іконка Богородиці, яка була знайдена під час археологічних розкопок. Сьогодні дата 13 листопада ( за н. с. ) внесена в наш національний календар як день поминання жертв Батуринської трагедії. У 2005 р., за наполегливого піклування президента В. Ющенка, в колишній гетьманській столиці проводяться масштабні перетворення. Сюди вже вкладено кількадесят мільйонів гривень, проведено газопровід та водопровід. Багато зроблено по відбудові палацу гетьмана Кирила Розумовського та інших об′єктів. Але коштів не вистачає навіть на завершення наукових історико-археологічних досліджень. Одна надія на меценатів, на їх зацікавленість можливістю вкласти свою лепту в піднесення з небуття однієї з давньоукраїнських святинь. А для того, щоб виправдали себе заплановані туристичні маршрути, екскурсії, потрібно, як показує своя та зарубіжна практика, ще багато зробити. Зокрема, побудувати сучасні готелі і добрі культурні об′єкти, та ще й в тій самій гармонії, про яку так піклувалися в давні часи. В 2007 р. основні будівельні роботи по відродженню Батурина планується закінчити. Палац Кирила Розумовського перетворять на Музей гетьмансьої слави, розширять музейну експозицію. Загальними турботами всіх, хто сприяє відродженню національної пам’яті та української історії, до 300-ліття Батуринської трагедії (2008р.) гетьманська столиця має піднятися із забуття. Своє минуле потрібно знати і шанувати. Із шанування святинь починається сходження нації. І тільки за таких умов у неї може бути майбутнє.